Частки міжпланетного пилу, входячи в земну атмосферу з великими швидкостями, згоряють у ній, перетворюючись в метеори - короткочасні спалахи, що проносяться по небу і зникають, залишаючи на кілька секунд вузький світний слід. Цей слід називають падаючою зіркою.

За добу в атмосфері Землі спалахує приблизно 10⁸ метеорів яскравіше 5^m. Метеорів, що мають зоряну величину m, приблизно в 2,5 рази більше, ніж (m-1)-й зоряної величини.

Дуже яскраві метеори — боліди, можуть спостерігатися і вдень. Боліди супроводжуються іноді випаданням метеоритів. За походженням і фізичною будовою великі тіла, як боліди, очевидно, сильно відрізняються від часток, що викликають метеорні явища.

Коли метеорна частинка врізається в земну атмосферу зі швидкістю 11–73 км/с, відбувається енергійна взаємодія між частинкою й атмосферою. Ця взаємодія проходить для нас непоміченою, якщо частинка настільки мала, що її розміри набагато менші за довжину вільного пробігу молекул. У верхній атмосфері Землі частинка розміром 100 мкм і менше має малі зіткнення з молекулами повітря, що веде до уповільнення її руху і втраті космічної швидкості ще на значній висоті над поверхнею Землі, тому що її кінетична енергія невелика.

Інша справа ( влучення більш великого метеорного тіла, розміром від 0,1 мм до 10 см. Таке тіло здатне потягнути повітряні маси, що знаходяться на його шляху, передаючи їм частину свого імпульсу і втрачаючи кінетичну енергію, як і в попередньому випадку. Але тепер це відбувається в незрівнянно більш великих масштабах. Тому що швидкість руху метеорного тіла в атмосфері значно перевищує швидкість звуку, утвориться ударна хвиля, за фронтом якої сильно підвищується температура ( до багатьох десятків тисяч градусів, так що повітря за метеорним тілом, що летить, сильно іонізується. З іншого боку, втрачена кінетична енергія викликає також і розігрівання самого метеорного тіла і випарування молекул і атомів з поверхні його. Відбувається віднесення маси метеорного тіла, так звана абляція. При "здиранні" молекул відбувається сильне розігрівання метеорного тіла з поверхні, і ми спостерігаємо явище метеора. Довкола нього безупинно утворюється розігріта газова хмарина, частково іонізована. Зрозуміло, гази відокремлюються від метеорного тіла і розташовуються уздовж його траєкторії у вигляді сліду, що спостерігається візуальним, фотографічним чи радіолокаційним методом, якщо в нього достатня яскравість.

На якійсь ділянці шляху яскравість метеора досягає максимуму ( плавного чи супроводжуваного спалахом, а потім відбувається дроблення метеорного тіла на висотах 40 — 50 км і різке уповільнення його руху в інтервалі висот від 25 до 15 км. Тут і великі метеорити дробляться, після чого випадають на поверхню Землі у вигляді метеорного дощу. До дроблення лише найяскравіші і повільні метеори встигають сповільнитися до 50% своєї первісної швидкості. Дуже яскраві і швидкі боліди, що мають значну масу, можуть проникнути до помірних висот (іноді усього лише кілька кілометрів над рівнем моря), після чого їхній рух є простим падінням в атмосфері без помітної початкової швидкості.

Але найбільші метеорні тіла вагою в сотні тон досягають поверхні Землі з космічною швидкістю ( їхнє падіння носить катастрофічний характер. Є і протилежна можливість: 10 серпня 1972 р. у США спостерігався в денний час метеор, що, як показала наступна обробка спостережень, пролетів через земну атмосферу, але не упав, а досягнувши мінімальної висоти 58 км, пішов у космічний простір, залишивши в атмосфері лише малу частину кінетичної енергії. Й ого маса оцінюється в 1000 тон. Метеори загоряються тим вище, чим швидше вони рухаються, але і гаснуть вони на більшій висоті, ніж повільні метеори, тому що вони швидко піддаються дробленню.